Моє рідне село

Височів над Многою дуб

Ще донедавна стояв у нас у Вороньках дуб. Як сказа­ти, так із усіх дубів — дуб. В окрузі від Лохвиці до Лу­бен увесь люд про нього знав. Ріс він на пагорбі над Многою і ще здалеку був примітний могутністю та товщиною: в поперечнику йо­го стовбур мав більше чо­тирьох метрів. Тільки п'ять чоловік, взявшись за руки, могли його обійняти. Хтозна, скільки було йому віку, але говорили, що не менше п'ятисот, а то й шести­сот разів одягав і скидав він своє зелене вбрання.

Скільки перебачив, пере­чув велетень! І щасного, як раділи та веселились люди. А ще більше — чорного лиходійства, прямо-таки вов­чого зла. Від цього і отри­мав свою незвичайну наз­ву.

Йменували його Прокля­тим дубом. І пояснювали: «Раніше Вороньки були крі­пацьким селом. І пани і їх посіпаки дуже збиткувалися над ним. На видному місці біля дуба жорстоко мор­дували тих, хто якось зави­нив їм. Підвішували за ноги до гілок, розпинали на таких великих колесах та дибах, розпорювали живо­ти, таврували розпеченим залізом, шматували гаками, полосували нагаями. Бува­ло, ганяли навколо, аж по­ки чоловік не падав нежи­вим. А то прив'язували до стовбура жінок і залишали на цілу ніч на морозі. Сто­яли там пекельні зойки та крики, струмками лилася кров і сльози. Тому- то сю­ди ночами на запах крові зліталася всяка нечисть. Лю­ди ж намагалися подалі обійти се місце, ним лякали дітей.

І навіть могутнє дерева не винесло отаких жахів та страхіть. І йому боліло, ко­пи навкруг тільки зло та страждання. Верхівка його стала всихати і обламувати­ся, в стовбурі утворилося кілька величезних дупел, У нижньому так могли любі­сінько всістися чоловіка чо­тири, а потім по одному ви­лізти через верхнє».

За яких часів та яких па­нів згадані злодійства бу­ли? Думається, ще ген за клятого Яреми Вишневецького. Відчувається його по­черк. Саме цей вихованець ієзуїтів влаштовував повсюди катівні і нечуваною жорсто­кістю терзав наш люд. Але недовго втішався кровопив­ця. Народний гнів змів йо­го. Кажуть, саме в нас, у Во­роньках, під отим дубом набирав козаків у свій полк Максим Кривоніс. І наші хлопці всі подалися туди, цілували шаблі і кров'ю клялися загинути в бою або перемогти. І дотримали сло­ва. Вигнали шляхту.

Потім село перейшло в розпорядження козацької казни. Одержані тут прибут­ки йшли на утримання різ­них старшин та писарів, шкіл і приютів.

Коли ж цариця Катерина скасувала гетьманщину, то передала село у власність чернігівському губернатору. А потім Вороньками заво­лодів його син — теж ве­ликий царський вельможа. Він був генерал-губернато­ром аж у самому Петербур­зі. Там і жив постійно. Сю­ди ж вряди-годи навідував­ся у свій літній палац, що стояв далі на горі, у парку. Чимало «березової каші»довелося скуштувати кріпа­кам і від прислужників цьо­го можновладця.

Після того, коли Милорадовича вбив декабрист Ка­ховський із пістолета на Се­натській площі в 1а?5 році, село перейшло у власність казни. Та життя в ньому ні­скільки не змінилося. Про­довжували панувати злидні, голод, гноблення та знуща­ння царських чиновників. Однак дух волелюбності, непокірність злу та насиль­ству споконвік були в кро­ві у вороньківців. І їх не могли вибити ні нагаї, тор­тури, ні шибениці. Наші се­ляни знов і знов піднімалися проти гнобителів. Кажуть, великий бунт стався тут у 1840 ро­ці. То прийшов мало не ці­лий полк солдатів. І знову лилася кров під проклятим дубом. Декого забили па­лицями аж до смерті, ба­гатьох зіслали в Сибір, а 150 сімей було переселено в безлюдний степ, у село Максиміліанівку в нинішньому Донбасі.

На багато літ сповнилося Вороньки плачем та зіт­ханнями. Тужні мелодії бриніли неподалік від дуба, на майдані біля церкви, де любили збиратися численні кобзарі та лірники. Сюди не раз навідувався і Т. Г. Шевченко, слухав смутні оповіді про гірку селянську долю, про панську наругу, думи про козацькі та гайдамацькі часи Закликав сокирою будити волю, а не чекати, поки вона ангелом спуститься з неба.

Побіля старого дуба, до­рогою через греблю вер­вечками тяглися похнюпле­ні заробітчани—в Херсон, Катеринослав, Одесу... Лад­ні були йти якнайдалі, зай­матися чим завгодно, аби мати на прожиття. Близько чотирьохсот ворокьківців плели морські сіті. Прилу­чалися до цієї роботи ще з 5 — 6 літ. Багато в'язали ко­шики та меблі з рогозу і верболозу. Землі ж бо було - як кіт наплакав. Більше ніж на п'ять тисяч жителів - близько трьох тисяч де­сятин.

Ото ж то так і піднявся наш люд у 1905-му. У Во­роньках діяв революційний комітет, розповсюджував багато нелегальної літера­тури, часто проводив таєм­ні сходки в глухих лісових урочищах Безнене, Обріз, Булахів острів. А після них забирали селяни хліб у нав­колишніх глитаїв, а особли­во у ненависних панів. Сте­кла кров'ю перша револю­ція. І під дубом—знов залу­нали плач та кандальний пе­редзвін. Жадан, Горобець, Іващенко, Шеремет та бага­то інших вороньківців були кинуті до в'язниць та зісла­ні на вічне поселення до Сибіру.

Ну, та лишилось страж­дать уже лічені роки. Жов­тень 1917-го змів багатіїв, як кажуть, усіх до одної ями і коли довелося про­щатися зі своїми привілея­ми, зі своїм, награ­бованим у бідноти багатством, то визискувачі показали своє справжнє не людське, а звіряче нутро. Як і при Вишневецькому, дуб став свідком нових нечуваних злодіянь. Синьожупанники Скоропадського, денікінці, бандити різних мастей немов змагалися, хто кривавіше розправиться із борцями за нове життя.

Особливо лютував атаман з прізвиськом Альошка Грозний, а насправді денікінський капітан Старожилов. Тих, хто осмілився ділити куркульську землю, недо­людки шматували залізним крюччям, палили живцем. Двічі громив цю зграю червоний загін на чолі з го­ловою Вороньківського ревкому Гнатом Січкарем, але Альошці щастило вислизну­ти і продовжувати свою чорну справу. Однієї зимо­вої ночі, спустившись зі свого лігва на Вовчій горі, бандити оточили ревком, схопили Січкаря і заморду­вали його разом із бать­ком. А через кілька міся­ців журна мелодія «Вы жертвою пали в борьбе роковой» знову пливла над дубом. То ховали забитого ворогами нового голову ревкому Євмена Курила.

Одначе ні вбивства, ні звірства не могли затрима­ти поступ революції. Міцніла Радянська влада. В спо­мин відходили наймитування, убогість, заможнішим ставало життя трудівників, і сповнювалось піснями та радістю. І з проклятого місця галявина навкруг дуба стала місцем відпочинку.

І щоб то було потурбуватися про дуба, якось зарихтувати його тяжкі рани-дупла. Може б і не трапилося лиха. Десь в середині шістдесятих років одного літ­нього вечора в сільському Будинку культури ставили п'єсу київські артисти. І раптом в хід спектаклю увірвався триво­жний крик із дверей: «По­жежа!» Всі висипали на ву­лицю. Звідусіль видно бу­ло на горі величезний смо­лоскип. То палав дуб. Ки­нулися до нього, спробу­вали закидати землею. Приїхали дві пожежні машини. Але не змогли нічого зро­бити. Зверху ллють воду, а з середини, з дупел во­гонь пре, немов із ракети. Так і згорів старий веле­тень.

Звідки взявся вогонь? Ні­хто до пуття не знає. Одні кажуть, що хтось кинув у дупло недопалок. Інші за­перечують, від недокурка там не зайнялося б, бо де­ревина була вогка. Підпалили якісь п'яниці чи хуліга­ни. Влили у дупла відра два солярки чи бензину, то во­гонь так і шугонув.

Нині від древнього дуба лишились лише фотознімки, кілька шматків кори у Вороньківському музеї і рештки величезного пенька. На них ростуть якісь гриби, вкорінюється трава...

Та піднімаються поряд в парку молоді дубки. Вони виросли із жолудів свого могутнього батька. Що побачать вони? Якою буде їх доля? А це вже залежить від нас із вами...